Літаючі вельони - 2

Моя найкраща колєжанка Оля, можна сказати, made my day today. Що буквально перекладається як „зробила мій день сьогодні”, звиняйте, що так тупо звучить у перекладі. Тобто, потішила несказанно, поділившись фотографіями, які вона зробила днями у Львові. А порадувала вона моє естетичне і весільно-любительське єство відразу у двох весільно-фотографічних жанрах, якщо можна їх так озаглавити (і якщо це жанри взагалі :) – „Літаючі вельони” і „Весілля очима стороннього”.

Ну бо так є, і дуже часто, у практиці чи не кожного фотографа, який знімає весілля, на котрому молода вдягнута у вельон – для файної знимки тра досягти ефекту, щоб той вельон трохи політав, причому чим красивіше, тим ліпше. От стараються хлопці з дівчатами, стараються не раз так той вельон „надути”, щоб „літав” на фотографії – і не завжди виходить, якщо чесно. Особливо у безвітряну погоду то таково трохи тєжко. Ну але умудряються, і дехто дуже навіть непогано. От і на цій Олиній фотці з Львова (моя колєжанка якраз йшла по вулиці, акурат коло цього весілля), як бачите, чиясь дівоча рука, швидше всього дружки, тримає вельон спеціяльно для цього красиво-літаючого-розвівающогося ефекту:

А от на наступному кадрі вже весільний фотограф тримає фату нареченої для зйомки на відеокамеру. Хоча міг би хлопець і сильно не заморочуватися – тут вітер і сам гарно працює на колектив позуючих і знімаючих :) А, може, тут вітер таки перестарався і намагається вкрасти в нареченої вельона, а оточуючі не дають цього зробити? Як би там не було, мені подобається експресія молодого :) Не має значення, позує він на камеру чи просто висловлює свої емоції у такий спосіб – відразу видно, що чоловік із гумором :) Дуже гарна знимка вийшла, Олю! Не знаю, кому більша пам’ятка була б – молодятам чи знімаючим-фотографуючим їх :))) Бо таку гарнезну колективну експресію далеко не завжди годен зловити в об’єктив:

Нагадаю ще раз – Оля не була фотографом цього весілля, знімати весілля – це не її професія. Просто моя колєжанка, як журналіст-професіонал, не змогла пройти мимо, щоб не зловити цікаві кадри у свій фотоапарат. Крім „Браво, Оля!”, більше не маю що і додати.

Якби я була нареченою…

…я б одягла на своє весілля (яке обов’язково було б у етнічному стилі – це навіть не обговорюється) ось таку сукню, наприклад:

Люблю візерунки у блакитно-синьо-бірюзових тонах! І в цьому випадку модний будинок РІТО з Києва (спеціалізується на трикотажі), що називається, догодив – це сукня з їх нової колекції „Лісова пісня”. Сукня із легенького трикотажу; вишиття ромбом у районі талії прекрасно підкреслює талію навіть у тих дівчат, у кого ця талія, скажемо так, проблемна; крім того, ця сукня абсолютно багатофункціональна, тобто її можна вдягати не тільки у день весілля, а й потім, на багато різних святкових оказій.

А ось сукні від РІТО у цьому ж стилі і з цієї ж колекції „Лісова пісня” – цілком можуть бути для дружок на українському весіллі або для гостей, котрі хочуть бути одягнутими в етнічні мотиви і водночас стильно:

Колекцію „Лісова пісня” від модного будинку РІТО було продемонстровано на етно-фестивалі „Країна мрій” 2012. Ходіть частіше на етнічні фестивалі, дорогі любителі вдягнутися в українському стилі! Там ви знайдете безліч ідей для свого іміджу!

Традиційний український вінок і його сучасна модифікація

Написала я щойно цей заголовок і подумки жахнулася, як він дуже вже занудно-науково звучить. Насправді те, чим хочу поділитися з вами, зовсім не занудне, принаймні для дівчат, які збираються заміж. Віночок! Або його еквіваленти. Тобто, а що б його таке вдягти на голову у день весілля? Кожна наречена замислюється над тим.
Перше, що спадає на думку і що українська наречена вбирає до шлюбу століттями – традиційний вінок зі стрічками. У 20-му сторіччі стрічки трансформувалися у вельон, але вінок залишився, правда, також трансформувався: у піввіночок, у просто квітку на волоссі, а в 1970-80 роках – навіть у капелюшок, з вельоном чи без нього.
Сучасна наречена у сучасному весільному салоні може вибрати на свою чарівну голівку, чого тільки душа забажає. От я, наприклад, на своє весілля вибрала собі піввіночок на голову, з невеличких шовкових біло-рожевих троянд, зроблених під натуральні:

Ось мій вінок крупнішим планом:

А от політик з Тернополя, чарівна Галина Ратушняк, йдучи до вінця, одягла на голову таки справжній вінець, з живих ромашок і з біло-голубими стрічками, усе в тон її білій сукні з голубою українською вишивкою і в тон весільному букету:

Галина і її чоловік Михайло організували їх весілля в українському стилі, тому все на забаві, в тому числі і одяг наречених, було в українських традиціях. Не можу не поділитися крупним планом цього розкішного весільного віночка української красуні-нареченої:

До речі, тим, хто планує свою весільну забаву і вбрання наречених в національному стилі, я б рекомендувала відвідувати фольклорні і туристичні фестивалі та виставки, як от Західно-Український Туристичний виставка-фестиваль у Тернополі. Це щорічний фестиваль, проходить він зазвичай у середині травня, і на цьому святі українських ремесел, української їжі і української музики можна знайти стільки ідей для свого майбутнього весілля у етнік-стилі. От наприклад, як цей вишиваний жіночий костюм, який був на продаж на тернопільській виставці і не значився як весільний, але який цілком, на мою думку, може бути одягом для нареченої, котра планує мати традиційне українське весілля.
А от ще одне моє відкриття на цьому фестивалі-виставці - обручі-віночки для волосся, виготовлені народним майстром з Тернополя Наталією Ляшок (на фото – майстриня зі своїми виробами):

Мушу сказати, що Наталія абсолютно точно відчула сучасні модні тенденції і наробила тих обручів, можна сказати, на злобу дня, бо зараз обручі з квіткою (є в неї і такі) страшенно модні і їх можна носити навіть на щодень. А от функціональні і практичні обручі-віночки, які є Наталиним винаходом, дуже стануть у пригоді дівчатам, які співають або танцюють в українських ансамблях, ну і звичайно, нареченим, котрі виходять заміж в традиційному або стилізованому українському вбранні:

Може бути і як весільний стрій для української нареченої

Ось такий вишиваний жіночий комплект продавали на Другій Західноукраїнській туристичній виставці-фестивалі, яка відбулася 15-16 травня 2010 року в Тернополі. Комплект мені сподобався дуже, бо містить як етнічний момент (українська квіткова вишивка гладдю), так і сучасний крій та інші модерні елементи, як от легенька спідниця з глибокими розрізами. Спідниця не то з шифону, не то з іншого "летючого" матеріалу, пояс розшитий маками та волошками, такі ж елементи вишивки на подолі. Як на мене, то цей комплект цілком може слугувати весільним строєм для української нареченої. Правда, мені заміж вже не треба :) A от дівчатам, які заручені або на виданню, які планують своє весілля в українському стилі чи тільки мріють про таке весілля, порадила би відвідувати виставки на зразок тернопільської. Там стільки всього цікавого можна знайти!

Чим відрізняється українське весілля від американського (західноєвропейського)?

Весілля на „дикому Заході” (маю на увазі Північно-Американський континент і Західну Європу), втім, як і одруження взагалі, - це трохи не те саме, що в Україні.
В Україні, особливо в її сільській місцевості, на думку громадськості, дівчина має вийти заміж до 20 років, бо після 20-ти вона вже рахується як „стара дівка” (наречений може бути трошки старший). В більших українських містах вже на вік не так сильно звертають увагу, а думають про те, щоб дитина спочатку здобула освіту в коледжі/університеті, бажано, щоб знайшла якусь роботу (особливо це бажано для хлопця, який традиційно в Україні вважається главою сім”ї і годувальником), а вже потім можна і про женячку думати. Відповідно, вікова планка одруження в українських містах „стрибає” вище, років так до 25-27-ми. Один мій знайомий одружувався у 29 років, то йому сказали, що він останній з усіх його однокласників, мали на увазі хлопців-однокласників, іде під вінець, бо всі решта вже давно „окільцьовані”.
На „дикому Заході” все трохи по-іншому. Молоді люди роками живуть у парі, але путами Гіменея себе пов”язувати не спішать. Так живуть, живуть, дітей спільних народжують і нічим таким не переймаються, мовляв, а що люди скажуть? Правильно, а чого б так і не пожити, якщо спільне проживання між партнерами у багатьох країн визнано законом майже як шлюб, то, питається, нащо собі голову морочити думками про одруження? Але ж морочать все-таки і одружуються...
В Україні є такий жарт, як малий хлопчик питає маму і тата, мовляв, я був на всіх весіллях, а чому я, мамо і тату, на вашому не був?
На Заході з цього жарту не дуже й сміялися б, бо там часто так є, що мама з татом одружуються, а їхнє маленьке чадо поперед ними йде і квіти розкидає в церкві на вінчанні, або ще є, що доросла донька буває мамі за дружку :)

Дружки і дружби

До речі, про дружок і дружбів. Якщо ми звикли до того, що в українських молодят має бути дві дружки і два дружби, то на Заході їх набирають цілу „колєйку”, часто по 7-8 дружок і відповідно стільки ж дружбів. У принципі, і в Україні подекуди так є, що дружок і дружбів більше, аніж по двоє: пригадую весілля, де нас, дружок, було аж чотири, ну і дружбів відповідно так само.
Що цікаво, в Україні є давня традиція, що дружби і дружки повинні бути неодруженими. На Заході такого нема, там одружений чоловік чи одружена жінка можуть бути groomsman (дружба) і bridesmaid (дружка).
Також на Заході прийнято, щоб дружки на весіллі були в однакових сукнях, а дружби відповідно в однакових костюмах. В Україні такого майже не дотримуються.
Ще одна відмінність. На західній церемонії весілля не тільки наречена повинна мати букет у руках, але і кожна дружка. В Україні дружки букетів у руках не несуть, вони тільки мають букетики квітів на грудях, щоби люди знали, котра є дружка :)

Весільна процесія

В Україні дружби ведуть молоду до церкви (рагсу), а дружки – молодого. Далі на порозі церкви священик зустрічає молодят і веде їх до вівтаря. Дружки і дружби стоять позаду молодят на церемонії.
На Заході все інакше. Почну з того, що там нема двох церемоній шлюбу, як в нас – в церкві і рагсі, бо там церковний документ про укладення шлюбу має юридичну силу. Так от, щодо західної церемонії. Спочатку заходять в церкву всі гості, потім дружби і молодий. Молодий з дружбами стоїть коло вівтаря і чекає наречену. Далі по проходу йдуть маленькі дівчатка (flower girls) і розкидають квітки чи пелюстки квіток. Потім йдуть дружки (по одній). А далі батько веде наречену до вівтаря і віддає її прямо у руки нареченому. Цю традицію, коли батько веде доньку на церемонію шлюбу, до речі, перейняли вже подекуди і в Україні – деякі рагси занесли то у свої сценарії.
Також на Заході стало дуже модно останнім часом, щоб обоє батьків, тато і мама, вели доньку до вівтаря. Ну і відповідно, як немає батька, то наречену веде тільки мама. Часом, навіть якщо один з батьків і є, то наречена йде до вівтаря сама (згадайте знаменитий фільм „Runaway Bride” з Джулією Робертс).
Взагалі ж на Заході надають величезного значення, власне, церемонії походу до вівтаря. Часом дружки, дружби і наречені придумують цілі театралізовані шоу з танцями, як оце

Ви, певно, на то все дивилися і думали, хм, чи ті молодята будуть так само вистрибувати, як доведеться йти в судову залу на розлучення... Ха! Я також так думала, поки не знайшла оце відео

Після перегляду тої комедії в суді я цілковито повірила приказці, що американці навіть зі свого похорону вміють зробити шоу :)

Репетиція... весілля?!

Так більше того, народ. Я вам не сказала ще одного. На Заході настільки серйозно ставляться до самого процесу весільної церемонії, що навіть роблять... репетицію весілля, точніше, обряду укладення шлюбу. День або за кілька днів до весілля збираються молодята, дружби з дружками, їхні батьки і деякі гості, всі йдуть до церкви, де священик проводить репетицію шлюбу, тобто розказує і показує молодятам, дружбам і дружкам, куди йти, де стояти, що казати і т.д. Після репетиції всі дружно йдуть на обід чи вечерю (rehearsal dinner).
Я собі уявляю, якби в Україні запропонувати молодятам і їхнім гостям таку репетицію, то всі би дружно сміялися і крутили пальцем коло скроні: мовляв, кому воно треба? Це що, концерт чи вистава?

Одяг нареченої

Наші в Україні перейняли собі із Заходу ритуал, коли наречена кидає свій букет неодруженим дівчатам на весіллі. За повір”ям, котра упіймає, та найшвидше вийде заміж.
Також із Заходу прийшло до нас інше повір”я: що наречений не повинен бачити сукню нареченої до весілля, бо якщо випадково побачить, то не буде щастя у майбутньому шлюбі. Не всі, правда, в Україні того дотримуються, але... Я дотримувалася, мої подруги також :)
Ну і ще я була свідком такої кумедної ситуації, пов”язаної з одягом нареченої, коли виходила заміж одна з моїх подруг, розлучена, її доньці було на той час ледь більше 20 років, тобто дитина вже також шлюбного віку. Так от, моя подруга, її донька і я шукали весільне вбрання. Знайшли в тій же „точці”, де я купувала своє (я виходила заміж раніше). Продавець мене пам”ятав і з радістю допомагав нам вибирати. Коли ж ми нарешті знайшли, що нам треба і пішли платити, я запитала продавця: „А знижку нареченій дасте?”. „А хто наречена?”, - перепитав продавець, дивлячись на мою подругу і її доньку. Річ у тім, що моя подруга у свої сорок з хвостиком виглядає як модель і за зовнішнім виглядом нічим не поступається доньці. Так от, коли продавець запитав, хто наречена, моя подруга засоромилася, почервоніла, як рак, і сказала: „Не я”. І взагалі, протягом усього часу підготовки до весілля подруга страшенно комплексувала і дуже незручно почувала себе у ролі нареченої. Вона постійно наголошувала, що, мовляв, у мене от донька вже шлюбного віку, а тут мама ще у весілля бавиться, чи не сором? Я вже була втомилася давати їй „чортів”, порівнюючи то все із „диким Заходом”. Я їй казала: “Дивись: там жінка народить троє дітей, часом всі від різних чоловіків, і тут ще якийсь достойний мужчина запропонує їй заміж, то що вона, думаєш, робить? Вона вдягає білу сукню, чіпляє на голову вельон і йде до вівтаря з такою невимовною гордістю, що вона наречена, що ти собі не уявляєш! А ти? Ти принаймні народила дитину у законному шлюбі, ну, так сталося, не склалося життя, розлучилися, то чого встидатися, питається?”.
Моя подруга „розкомплексувалася” вже аж на своєму весіллі – і до вівтаря йшла гордо, правда, не у вельоні, але у дуже вишуканому вбранні, і на самій забаві супер як почувалася. А чому б і ні, коли гарний чоловік за дружину бере?

Забава!

Власне, про забаву. Отут різниця між українським і західним весіллями просто кардинальна. На західному весіллі нема, як в Україні, першого стола, другого стола і третього стола. Там просто подадуть обід (чи вечерю), народ поїсть, а далі офіціанти приберуть зі столів, залишивши тільки напої, і все, починаються танці. Якщо ж хтось побоюється, що може бути голодним у перерві між танцями, то боятися зовсім нема чого – там танці тривають не цілу ніч, як в Україні, а дві, ну три години від сили, і все, по весіллю, пора додому. Загальна тривалість західного весілля, включно з церемонією і забавою – 4-5 годин від сили, а то й менше.
Американець Террі, чоловік моєї подруги (вони одружувалися в Україні) і його брат-холостяк Тайсон поверталися об 11 вечора з котрогось американського весілля, яке тривало в загальному три години. То Тайсон пожартував: “Террі, якби то було твоє весілля, то зараз воно би тільки починалося”.

Поцілунки

Українське весілля неможливо уявити без традиційного „Гірко!” молодятам, та і не тільки молодятам, а й дружбам, дружкам і навіть старості. Гості для кожного мають приспівку. Для молодят:
Ой гірка горілка,
Не будемо пити,
Просим молодого
Та й посолодити!
Гірко! Гірко!
Після цього молодята повинні поцілуватися, а щасливі гості протягом поцілунку ще й рахують голосно „Один, два, три....” і так далі, щоби визначити, як довго той поцілунок триває.
Після молодят настає черга дружбів і дружок. Їм зазвичай співають:
Не будемо пити
Ту гіркую юшку,
Нехай поцілує старший (молодший) дружба дружку!
Гірко! Гірко!
Якщо ж котрийсь дружба дуже сором”язливий і не наважується поцілувати дружку (хоча я сумніваюся, що в нас такі ще є :) то гості йому співають:
Ой що то за дружба,
Що то за зараза,
Він боїться дружки,
Як противогаза!
Ну і ще масу усіляких приспівок знають люди на тему поцілунків дружбів і дружок.
Мають українські весільні гості жартівливу приспівку і для старости:
Не будемо пити
Тую бурачанку,
Нехай поцілує
Староста коханку!
Гірко! Гірко!
Після такої пісеньки староста має право поцілувати будь-яку з жінок на весіллі, звичайно, крім нареченої і крім своєї дружини :)
Словом, на українському весіллі всі перецілувалися, хто з ким міг і хто з ким хотів, а от на західному такого нема. Там тільки наречений може поцілувати наречену. Вперше – в церкві, коли священик проголошує молодят чоловіком і дружиною. Проголосивши, він каже: „You may now kiss the bride” (“Тепер ти можеш поцілувати наречену”).
Тепер я розумію, чому мій чоловік, котрий, власне, із „дикого Заходу”, тихенько допитувався мене протягом всього нашого греко-католицького шлюбу в Україні, мовляв, коли вже, нарешті, священик буде казати, що я можу тебе поцілувати? Потім я йому пояснила, що в нашій церкві так не прийнято, треба чекати до забави – отам-то ми вже „відірвемося”!
Так от, повертаючись до весільної забави на „дикому Заході”, там також є традиція, що наречений має поцілувати наречену. Дружби і дружки там між собою не цілуються – не прийнято, а щодо „староста коханку”, то там такого явища, як старости, і нема.
А щоб спонукати молодят до поцілунку, наприклад, американці мають інший звичай, якого нас навчив Тайсон з США (про нього я розповідала вище, він був за дружбу на українському весіллі свого брата Террі і моєї подруги). Так от, щоб молодята поцілувалися, гості на американському весіллі не співають ніяких пісень, не кричать „Гірко!” – вони просто постукують виделками по бокалах, створюючи такий загальний „кришталевий дзвін”. Словом, Тайсон показав той звичай на весіллі моєї подруги, і знаєте що? Нам, гостям, так то сподобалося, що ми до кінця весілля вже й не співали нічого і не кричали „Гірко!”, а просто вистукували виделками по наших бокалах майже після кожного тосту. А що? По бокалу стукати - не косою махати, і навіть не співати - принаймні до співу треба прикласти трохи інтелектуальних зусиль... А тут...