Весільне застілля: як уникнути похмілля

От пишу зараз, а в мене в навушниках – „Гоп-ші-ді-рі-ді, Марічко, люблю тя...”. „Гудаки” із Закарпаття. Але не ті, що із Нижнього Селища, а інші, з Тересви. В музиці тих, тересвянських, так само, як і в тих, що з Нижнього Селища, купа потужної енергетики: пританцьовую тут, розумієте, на комп”ютерному кріслі. На весілля хочетьсяааааааааааа – аж мене нема! Отакої-во би польки втяти, як тото „Гудаки” грають. А ще би якого олів”є з холодцем з”їсти, а про солодке на кльоші – навіть мене не питайте :) Хочу, хочу, хочууу!
Та що, як ніхто з рідних, близьких і знайомих та їхніх дітей наразі не жениться і заміж не виходить... Залишається тільки облизуватися і на кріслі під музику підскакувати в очікуванні, може, котре зрухається на весну (на літо, на осінь) та й піде під вінець. Ох і „відірвемося”!
Весілля! Застілля! А далі що, логічно? Правильно ви здогадалися! Похмілля...
Нє, але дивіться, як ті три слова в українській мові гарно римуються – „весілля”, „застілля” і „похмілля”! І вони собі знають, чого так гарно римуються – бо вони, можна так сказати, що невід”ємні одне від одного. Лише кинувши погляд на український весільний стіл, який традиційно вгинається, і на батарею пляшок поміж стравами, можна спрогнозувати, що з гостями, які за цим столом, буде на другий день, тобто вранці після весілля :)
Ну подумаєш, похмілля, скажете ви... Хіба це така проблема для українця? Колективне знання, що вживати похмільного ранку, аби, як кажуть, „пролупити очі”, вже давно стало народною мудрістю в Україні: передається з уст в уста. Одні „рятуються” пивом, інші – тим же самим, від чого вчора і „заслабли”, ще інші вважають, що кисле молоко – найкращий лік, ще інші... Навіть Інтернет зараз кишить порадами, чим лікувати похмілля, туди його в ковіньку (похмілля, маю на увазі, не Інтернет :)
А от що робити, щоб його, того чортового похмільного синдрому, взагалі уникнути? Або хоча б мінімізувати?
Власне, про це нині і хочу поділитися досвідом. Досвід власний, а також моїх друзів; набутий, як кажуть, шляхом проб, помилок і численних весільних забав (та і не тільки весільних). Але врешті-решт вироблені якісь базові принципи, як діяти, тобто що і як пити і що їсти, аби вранці після забави не боліли голова та шлунок.
Отже, правило перше, котре дуже просте, але безцінне – не перепивати!!! Тут, як і в казино, головне - вчасно зупинитися. Тобто, відчувши, що вже так файно („така хороша компанія, такі хороші люди, і так ми вже файно бавимося”), не старатися „доправляти”, аби було ще „файніше”. Бо файніше не буде - буде навпаки. Як там казав герой якогось старого совіцького фільму – „А эта бутылка портвейна была лишней...”
Добре, але що ж робити, коли тост за тостом, тост за тостом, і лунають заклики „до дна”, і всі дивляться, чи ти справді осушив до дна, бо інакше скажуть, що не поважаєш молодят, ну і все в тому дусі. Вихід дуже простий – слідкувати, скільки вам наливають, і вчасно сказати „досить”. Якщо ж уже так сталося і налили забагато, то візьміть та й відлийте у порожню склянку те „забагато”, а залиште рівно стільки, скільки відчуваєте, що можете ще собі дозволити. Якщо ж порожньої склянки поблизу нема – попросіть! Я особисто так і роблю. Хай ліпше вважають мене вибагливою, аніж в мене має розколюватися голова і казитися шлунок наступного ранку.
Правило друге – це для тих, хто надає перевагу вину, а не міцнішим напоям – запивати страви СУХИМ вином! Чому кажу „сухим”, тому що на багатьох весіллях, поряд із сухими винами, господарі сервірують закуски та гарячі страви із напівсухими і солодкими винами та лікерами (фактично, десертними напоями), що абсолютно неприпустимо з гастрономічної точки зору (і ваш чутливий шлунок, а також ваша голова наступного ранку, це відчують). Особливо така ситуація поширена на сільських весіллях. Ну, при фінансовій кризі в Україні (а коли, питається, цієї кризи не було?!) економічно вигідніше поставити на стіл якесь дешеве солодке чи напівсухе вино, але, повірте мені, при нинішньому широкому виборі напоїв можна знайти і недороге сухе (столове) вино.
Хм, питається, чого я так надриваюся стосовно вина, адже таки не вино - головний напій на українському весіллі. Головний напій, звісно – сорокаградусна, я знаю, хлопці. Про вино я так „розводжуся” для жінок та дівчат, адже це вони в нас, вважається, горілки не п”ють :) От, власне, для тих, що горілки не п”ють, а тільки вино, і
правило третє – не змішувати червоне вино з білим! От якщо махнете рукою на цю пораду і таки змішаєте – головний біль вам гарантований не те, що наступного ранку, а навіть і цього вечора, ще задовго до закінчення весільного забави (потім не кажіть, що я вас не попереджала).
Правило четверте - правильно закусювати! Оце вже для українців трохи складніше, бо при всьому багатстві українського весільного стола хочеться і того, і того, і тамтого скуштувати, а ще он таке несуть... Ну, нічого. Якщо ви справді зацікавлені у збереженні власного здоров”я після весільного застілля, то мусите трохи „поперебирати харчами”, а що робити?
Згідно із кулінарними законами (і згідно із шлунками гурманів, таких, як я і купа моїх друзів), червоне вино найліпше смакує з червоним м”ясом, біле вино – з білим м”ясом, рибою та іншими морепродуктами. Горілка і пиво „паруються” практично зі всім. Коньяк найкраще йде із солодкими стравами (десертом), а також досить непогано зі стравами основного меню, якщо у тих стравах присутній фруктовий компонент (наприклад, тушкована яловичина з чорносливом або свинина чи курятина з ананасом).
Це, правда, я тільки так загально окреслила. Зараз – трохи детальних роз”яснень, що і з яким напоєм найліпше споживати.
Отже, сухе (!) червоне вино + червоне м”ясо. Під червоним м”ясом розуміється: яловичина, баранина, качка, гуска. З червоним вином непогано йде і свинина, але найкраще підкреслюють смак свинини все-таки горілка і пиво (не разом вживати їх, не разом, маю на увазі горілку і пиво! Приказкою “Горілка без пива – гроші на вітер” най тішаться пияки, а ми ж то не такі, правда?)
Сухе біле вино + біле м”ясо. Під білим м”ясом розуміється: курка, індик, кролик.
Сухе біле вино + риба та інші морепродукти.
Щодо риби, то тут є варіації. Копчена риба з білим вином йде непогано, але все-таки найкраще пасують до рибних копченостей пиво і горілка (останні не змішувати разом, нагадую!). Оселедець найкраще “парується” із горілкою. Грибні страви добре йдуть практично зі всіма видами напоїв, крім одного – червоного вина.
Хм, скажете ви, щось цей пункт четвертий не той-во... Річ у тім, що український весільний стіл – це широчезне розмаїття страв, і все таке смачнюще, і так хочеться всього спробувати, і риби, і червоного, і білого м’яса, а тут, виявляється, треба вибирати собі меню відповідно до напою, який з тою стравою (стравами) найбільше пасує. А як же тоді – не змішувати біле і червоне вино?
Що ж, тоді рішення дуже просте – доведеться зупинитися на горілці як на основному напоєві свята. Але! Читайте наступне, п”яте, правило.
А правило п”яте гласить – ні в якому разі не вживати напій із слабшим градусом після напою з міцнішим! Тобто – пити „по висхідній”. Що це означає? А все дуже просто: не вживати вина (шампанського, пива, низькоградусного лікеру) після горілки або коньяку. До – можна. Тобто ідеальна схема виглядає так: пиво, далі можна вино, далі - горілку чи коньяк. А не у зворотньому порядку!!! Якщо ризикнете у зворотньому порядку, то вам наранок гарантове похмілля найгіршого виду і нездатність нормально функціонувати цілий день (а то й два).
Правило шосте – не запивати горілку газованою водою, ситром чи соком! Це якщо ви горілку запиваєте взагалі, бо багато хто цього не робить. Якщо, кажу ж, таки доводиться запивати, то ліпше негазованою мінеральною водою (чи звичайною водою). Газована вода чи фруктовий напій разом з горілкою спричинять так званий коктейльний ефект, коли ви і сп”янієте швидше (дехто навіть вважає це плюсом, але тільки не я і не мої друзі), і смак їжі перестанете відчувати, і ваш шлунково-кишковий тракт буде на вас дуже-дуже „ображатися” того ж вечора, навіть не чекаючи до ранку.
Одним словом, дотримуючись усіх вищенаведених правил, котрі перевірені практичним досвідом, можете бути спокійні, що ваше пробудження на ранок після весілля буде легким і приємним – якщо тільки саме весілля не триватиме до ранку :) “Гоп-ші-ді-рі-ді...”  Йду, певно, зараз сама готувати олів”є, не чекаючи чийогось весілля.. Та й пляцка якого здалося б спекти... Щось в мене апетит розгулявся, особливо дивлячись на це відео, яке і вам рекомендую: накритий український весільний стіл, ще у всій своїй нечіпаній красі

Чим відрізняється українське весілля від американського (західноєвропейського)?

Весілля на „дикому Заході” (маю на увазі Північно-Американський континент і Західну Європу), втім, як і одруження взагалі, - це трохи не те саме, що в Україні.
В Україні, особливо в її сільській місцевості, на думку громадськості, дівчина має вийти заміж до 20 років, бо після 20-ти вона вже рахується як „стара дівка” (наречений може бути трошки старший). В більших українських містах вже на вік не так сильно звертають увагу, а думають про те, щоб дитина спочатку здобула освіту в коледжі/університеті, бажано, щоб знайшла якусь роботу (особливо це бажано для хлопця, який традиційно в Україні вважається главою сім”ї і годувальником), а вже потім можна і про женячку думати. Відповідно, вікова планка одруження в українських містах „стрибає” вище, років так до 25-27-ми. Один мій знайомий одружувався у 29 років, то йому сказали, що він останній з усіх його однокласників, мали на увазі хлопців-однокласників, іде під вінець, бо всі решта вже давно „окільцьовані”.
На „дикому Заході” все трохи по-іншому. Молоді люди роками живуть у парі, але путами Гіменея себе пов”язувати не спішать. Так живуть, живуть, дітей спільних народжують і нічим таким не переймаються, мовляв, а що люди скажуть? Правильно, а чого б так і не пожити, якщо спільне проживання між партнерами у багатьох країн визнано законом майже як шлюб, то, питається, нащо собі голову морочити думками про одруження? Але ж морочать все-таки і одружуються...
В Україні є такий жарт, як малий хлопчик питає маму і тата, мовляв, я був на всіх весіллях, а чому я, мамо і тату, на вашому не був?
На Заході з цього жарту не дуже й сміялися б, бо там часто так є, що мама з татом одружуються, а їхнє маленьке чадо поперед ними йде і квіти розкидає в церкві на вінчанні, або ще є, що доросла донька буває мамі за дружку :)

Дружки і дружби

До речі, про дружок і дружбів. Якщо ми звикли до того, що в українських молодят має бути дві дружки і два дружби, то на Заході їх набирають цілу „колєйку”, часто по 7-8 дружок і відповідно стільки ж дружбів. У принципі, і в Україні подекуди так є, що дружок і дружбів більше, аніж по двоє: пригадую весілля, де нас, дружок, було аж чотири, ну і дружбів відповідно так само.
Що цікаво, в Україні є давня традиція, що дружби і дружки повинні бути неодруженими. На Заході такого нема, там одружений чоловік чи одружена жінка можуть бути groomsman (дружба) і bridesmaid (дружка).
Також на Заході прийнято, щоб дружки на весіллі були в однакових сукнях, а дружби відповідно в однакових костюмах. В Україні такого майже не дотримуються.
Ще одна відмінність. На західній церемонії весілля не тільки наречена повинна мати букет у руках, але і кожна дружка. В Україні дружки букетів у руках не несуть, вони тільки мають букетики квітів на грудях, щоби люди знали, котра є дружка :)

Весільна процесія

В Україні дружби ведуть молоду до церкви (рагсу), а дружки – молодого. Далі на порозі церкви священик зустрічає молодят і веде їх до вівтаря. Дружки і дружби стоять позаду молодят на церемонії.
На Заході все інакше. Почну з того, що там нема двох церемоній шлюбу, як в нас – в церкві і рагсі, бо там церковний документ про укладення шлюбу має юридичну силу. Так от, щодо західної церемонії. Спочатку заходять в церкву всі гості, потім дружби і молодий. Молодий з дружбами стоїть коло вівтаря і чекає наречену. Далі по проходу йдуть маленькі дівчатка (flower girls) і розкидають квітки чи пелюстки квіток. Потім йдуть дружки (по одній). А далі батько веде наречену до вівтаря і віддає її прямо у руки нареченому. Цю традицію, коли батько веде доньку на церемонію шлюбу, до речі, перейняли вже подекуди і в Україні – деякі рагси занесли то у свої сценарії.
Також на Заході стало дуже модно останнім часом, щоб обоє батьків, тато і мама, вели доньку до вівтаря. Ну і відповідно, як немає батька, то наречену веде тільки мама. Часом, навіть якщо один з батьків і є, то наречена йде до вівтаря сама (згадайте знаменитий фільм „Runaway Bride” з Джулією Робертс).
Взагалі ж на Заході надають величезного значення, власне, церемонії походу до вівтаря. Часом дружки, дружби і наречені придумують цілі театралізовані шоу з танцями, як оце

Ви, певно, на то все дивилися і думали, хм, чи ті молодята будуть так само вистрибувати, як доведеться йти в судову залу на розлучення... Ха! Я також так думала, поки не знайшла оце відео

Після перегляду тої комедії в суді я цілковито повірила приказці, що американці навіть зі свого похорону вміють зробити шоу :)

Репетиція... весілля?!

Так більше того, народ. Я вам не сказала ще одного. На Заході настільки серйозно ставляться до самого процесу весільної церемонії, що навіть роблять... репетицію весілля, точніше, обряду укладення шлюбу. День або за кілька днів до весілля збираються молодята, дружби з дружками, їхні батьки і деякі гості, всі йдуть до церкви, де священик проводить репетицію шлюбу, тобто розказує і показує молодятам, дружбам і дружкам, куди йти, де стояти, що казати і т.д. Після репетиції всі дружно йдуть на обід чи вечерю (rehearsal dinner).
Я собі уявляю, якби в Україні запропонувати молодятам і їхнім гостям таку репетицію, то всі би дружно сміялися і крутили пальцем коло скроні: мовляв, кому воно треба? Це що, концерт чи вистава?

Одяг нареченої

Наші в Україні перейняли собі із Заходу ритуал, коли наречена кидає свій букет неодруженим дівчатам на весіллі. За повір”ям, котра упіймає, та найшвидше вийде заміж.
Також із Заходу прийшло до нас інше повір”я: що наречений не повинен бачити сукню нареченої до весілля, бо якщо випадково побачить, то не буде щастя у майбутньому шлюбі. Не всі, правда, в Україні того дотримуються, але... Я дотримувалася, мої подруги також :)
Ну і ще я була свідком такої кумедної ситуації, пов”язаної з одягом нареченої, коли виходила заміж одна з моїх подруг, розлучена, її доньці було на той час ледь більше 20 років, тобто дитина вже також шлюбного віку. Так от, моя подруга, її донька і я шукали весільне вбрання. Знайшли в тій же „точці”, де я купувала своє (я виходила заміж раніше). Продавець мене пам”ятав і з радістю допомагав нам вибирати. Коли ж ми нарешті знайшли, що нам треба і пішли платити, я запитала продавця: „А знижку нареченій дасте?”. „А хто наречена?”, - перепитав продавець, дивлячись на мою подругу і її доньку. Річ у тім, що моя подруга у свої сорок з хвостиком виглядає як модель і за зовнішнім виглядом нічим не поступається доньці. Так от, коли продавець запитав, хто наречена, моя подруга засоромилася, почервоніла, як рак, і сказала: „Не я”. І взагалі, протягом усього часу підготовки до весілля подруга страшенно комплексувала і дуже незручно почувала себе у ролі нареченої. Вона постійно наголошувала, що, мовляв, у мене от донька вже шлюбного віку, а тут мама ще у весілля бавиться, чи не сором? Я вже була втомилася давати їй „чортів”, порівнюючи то все із „диким Заходом”. Я їй казала: “Дивись: там жінка народить троє дітей, часом всі від різних чоловіків, і тут ще якийсь достойний мужчина запропонує їй заміж, то що вона, думаєш, робить? Вона вдягає білу сукню, чіпляє на голову вельон і йде до вівтаря з такою невимовною гордістю, що вона наречена, що ти собі не уявляєш! А ти? Ти принаймні народила дитину у законному шлюбі, ну, так сталося, не склалося життя, розлучилися, то чого встидатися, питається?”.
Моя подруга „розкомплексувалася” вже аж на своєму весіллі – і до вівтаря йшла гордо, правда, не у вельоні, але у дуже вишуканому вбранні, і на самій забаві супер як почувалася. А чому б і ні, коли гарний чоловік за дружину бере?

Забава!

Власне, про забаву. Отут різниця між українським і західним весіллями просто кардинальна. На західному весіллі нема, як в Україні, першого стола, другого стола і третього стола. Там просто подадуть обід (чи вечерю), народ поїсть, а далі офіціанти приберуть зі столів, залишивши тільки напої, і все, починаються танці. Якщо ж хтось побоюється, що може бути голодним у перерві між танцями, то боятися зовсім нема чого – там танці тривають не цілу ніч, як в Україні, а дві, ну три години від сили, і все, по весіллю, пора додому. Загальна тривалість західного весілля, включно з церемонією і забавою – 4-5 годин від сили, а то й менше.
Американець Террі, чоловік моєї подруги (вони одружувалися в Україні) і його брат-холостяк Тайсон поверталися об 11 вечора з котрогось американського весілля, яке тривало в загальному три години. То Тайсон пожартував: “Террі, якби то було твоє весілля, то зараз воно би тільки починалося”.

Поцілунки

Українське весілля неможливо уявити без традиційного „Гірко!” молодятам, та і не тільки молодятам, а й дружбам, дружкам і навіть старості. Гості для кожного мають приспівку. Для молодят:
Ой гірка горілка,
Не будемо пити,
Просим молодого
Та й посолодити!
Гірко! Гірко!
Після цього молодята повинні поцілуватися, а щасливі гості протягом поцілунку ще й рахують голосно „Один, два, три....” і так далі, щоби визначити, як довго той поцілунок триває.
Після молодят настає черга дружбів і дружок. Їм зазвичай співають:
Не будемо пити
Ту гіркую юшку,
Нехай поцілує старший (молодший) дружба дружку!
Гірко! Гірко!
Якщо ж котрийсь дружба дуже сором”язливий і не наважується поцілувати дружку (хоча я сумніваюся, що в нас такі ще є :) то гості йому співають:
Ой що то за дружба,
Що то за зараза,
Він боїться дружки,
Як противогаза!
Ну і ще масу усіляких приспівок знають люди на тему поцілунків дружбів і дружок.
Мають українські весільні гості жартівливу приспівку і для старости:
Не будемо пити
Тую бурачанку,
Нехай поцілує
Староста коханку!
Гірко! Гірко!
Після такої пісеньки староста має право поцілувати будь-яку з жінок на весіллі, звичайно, крім нареченої і крім своєї дружини :)
Словом, на українському весіллі всі перецілувалися, хто з ким міг і хто з ким хотів, а от на західному такого нема. Там тільки наречений може поцілувати наречену. Вперше – в церкві, коли священик проголошує молодят чоловіком і дружиною. Проголосивши, він каже: „You may now kiss the bride” (“Тепер ти можеш поцілувати наречену”).
Тепер я розумію, чому мій чоловік, котрий, власне, із „дикого Заходу”, тихенько допитувався мене протягом всього нашого греко-католицького шлюбу в Україні, мовляв, коли вже, нарешті, священик буде казати, що я можу тебе поцілувати? Потім я йому пояснила, що в нашій церкві так не прийнято, треба чекати до забави – отам-то ми вже „відірвемося”!
Так от, повертаючись до весільної забави на „дикому Заході”, там також є традиція, що наречений має поцілувати наречену. Дружби і дружки там між собою не цілуються – не прийнято, а щодо „староста коханку”, то там такого явища, як старости, і нема.
А щоб спонукати молодят до поцілунку, наприклад, американці мають інший звичай, якого нас навчив Тайсон з США (про нього я розповідала вище, він був за дружбу на українському весіллі свого брата Террі і моєї подруги). Так от, щоб молодята поцілувалися, гості на американському весіллі не співають ніяких пісень, не кричать „Гірко!” – вони просто постукують виделками по бокалах, створюючи такий загальний „кришталевий дзвін”. Словом, Тайсон показав той звичай на весіллі моєї подруги, і знаєте що? Нам, гостям, так то сподобалося, що ми до кінця весілля вже й не співали нічого і не кричали „Гірко!”, а просто вистукували виделками по наших бокалах майже після кожного тосту. А що? По бокалу стукати - не косою махати, і навіть не співати - принаймні до співу треба прикласти трохи інтелектуальних зусиль... А тут...